Вірші про любов: Так ніхто не кохав: 20 пронизливих віршів про кохання - Красивые стихи, тексты любимых песен, пожелания в стихах.

Так ніхто не кохав: 20 пронизливих віршів про кохання

Іноді здається, про любов написано так багато, що вже й писати нічого. Адже все вже сказали до тебе, у тисячах рядків, слів, тонів, співзвучностей та ритмів. Проте це відчуття зводиться нанівець, коли справжнє кохання приходить до тебе, коли воно стає ТВОЇМ почуттям, твоїм життям – і миттєво усвідомлюєш: хай багато людей сказали про нього ДО тебе, та ніхто не сказав про нього ЗА тебе. Бо ж у кожного любов своя, особлива, унікальна і неповторна.

Мабуть, тому інтимну лірику можна знайти у творчому доробку кожного поета. Можливо, тому в моменти романтичного натхнення чи душевних потрясінь від втраченого кохання, не маючи сил виразити власні почуття самі, люди шукають їх втілення у рядках талановитих майстрів слова. Для когось ці вірші – політ, для когось – прозріння, комусь вони стануть ліками, а комусь здадуться тихою сердечною розмовою з хай незнайомою, а все ж рідною людиною.

Добірка “10 проникливих віршів про любов” б’є рекорди відвідування на сайті за ці місяці. Часи змінюються, але коханню, романтиці, ніжності, відданості завжди є місце. Отже, настав час для нової надихаючої колекції віршів від визнаних майстрів. Усім любові!

***

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

(Ліна Костенко)

***

Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

(Василь Стус)

***

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

(Ліна Костенко)

***

Я люблю твої очі у мрії,

Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.

Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.

І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.

І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах!

(Андрій Малишко)

***

Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу – вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

(Ліна Костенко)

***

Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла.

(Василь Симоненко)

***

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.

І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…

А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

(Ігор Калинець)

***

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке – любов?
Вже б, здавалося, відболіло,

Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу, й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху й вологу
Відходились усі мости,
І сказав я – ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь…
Коли ж – здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі –
Осінь, ви і осінній я…

(Микола Вінграновський)

***

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

(Володимир Сосюра)

***

Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.

(Ліна Костенко)

***

Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,
Із ранкових туманів, з небесних октав,
Коли думи збігалися з мли бездоріжної

І незвіданий смуток за душу смоктав.

Я від тебе жадав незвичайного й дивного,
Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,
Щоби я знемагав од дихання нерівного,
Од заклятої радості під вікном.

І не міг я спекаться словесної пишності,
Одсахнутись ураз од кокетливих мрій —
Волочив я тебе в ореолі безгрішності
Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

Припливла ти до мене з прибоєм уяви,
Несподівано встала над смутком чекань —
Розцяцькованих мрій павіани і пави
Повтікали лякливо під купол світань.

Розгубили вони свої зваби і почесті,
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя — материнством — стає.

(Василь Симоненко)

***

Затремтіли струни у душі моїй…
Ніжні, ніжна пісня задзвеніла в ній…
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!

Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш…
Мабуть, ти до мене думкою летиш,

Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.

(Олександр Олесь)

***

Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.

Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.

Мені здається,— може, я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.

(Василь Симоненко)

***

Любов – це талісман,
Урочий подарунок.
Любов – кип’ячий трунок
З ілюзій та оман.
Хай трапиться титан –
Сп’янить його цілунок!
Любов – це талісман,
Що кидає в туман
Замріяних пестунок,
Чіпнувши серця струнок,
Веде в шалений тан!
Любов – це талісман,

Що нищить обрахунок,
Псує ввесь план, керунок
І завдає нам ран…
Чи ж є на цей дурман
Сякий-такий рятунок?!.
Любов – це талісман, –
Це той заклятий стан,
Коли снує малюнок,
Химерний візерунок
В душі у нас… шайтан!
Любов – це талісман.

(Микола Вороний)

***

Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою —
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

(Василь Стус)

***

Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипано зорями —
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло-ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?

(Михайло Старицький)

***

Вимріяна і близька донині,
Незнайома, але й знана теж,
Заховавшись в довгій самотині,
Вже мене не кличеш, не зовеш.

Спогадами не повернеш хвилі,
В сумі сновидіння не відкинь,
Не скорись непам’яті в знесиллі
І фантазувати не покинь.
Не зрони кохання в теплім гніві —
Ти мені дорогу перейшла,
Опустивши очі мовчазливі,
Лиш на серці легкий сплеск весла.
Може, ти нічого не забула,
Може, ти і досі зберегла
Серце, розтривожене і чуле, —
Тільки все припорошила мла.

(Василь Стус)

***

Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір.
Ти – ніч моя… Хоч все на світі – втеча!

(Микола Вінграновський)

***

Наче сон. Наче сон.
Наче запах торішньої м’яти.
Наче яблуні цвіт.
Котра в юності ще відцвіла.
Я не можу тебе,
Я не можу тебе пригадати.
Ти ж такою була,
Мов ніколи моя не була.

Я забув. Я забув.
Вже й ім’я твоє сонячно-чисте,
Тільки помахи рук,
Як від тебе везли поїзди.
Тільки власний портрет,
Що відбився в очах променистих.
Облітають літа.
Облітають літа назавжди.

Зачекай. Зачекай.
Це не сон. Не уява. Не казка.
Це само по собі
У житті воно склалося так,
Що вогні вказівні
Попереду давно вже погасли,
Та тримає мене
Твій давно проминулий маяк.

(Анатолій Рекубрацький)

***

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

(Микола Вінграновський)

Можливо, вас зацікавить попередня добірка віршів про любов чи вірші про зиму та поезія про осінь від українських мастрів слова. Також пропоную до вашої уваги повну добірку віршів за програмою ЗНО з української літератури.

7 найгарніших віршів про кохання від українських поетів

Може, хтось вміє кохати краще за поетів. Напевно, хтось вміє. Та хто ж зможе краще за них розповісти про любов?

Сергій Жадан «Дерева»

Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч — це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми —
сонце вгорі
і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,
основи його — вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати —
думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо —
діляться бідами,
діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою —
міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом
ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого.
Зовсім нічого.

Ліна Костенко «В дні, прожиті печально і просто…»

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю.
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.
А буває — спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

Василь Симоненко «Дотліває холод мій у ватрі…»

Дотліває холод мій у ватрі,
Я один замріяний іду…
Ми тоді зустрілися в театрі,
На гальорці в третьому ряду.

І не вірю, що мені здалося,
Бо напевне знаю — так було:
То не скрипка кликала — волосся,
Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,
Ніжні струни квилили внизу —
Тож було і солодко й незвично
У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу
З думами про вічне і земне,
Довго ти під ліхтарем стояла
І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,
Так і залишилось, як було, —
То не скрипка кличе, а волосся,
Що тобі спадало на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,
Біля мосту стишую ходу…
Часто жду тебе я у театрі
На гальорці в третьому ряду…

Юрко Іздрик «Я жив би з тобою на дикому острові…»

я жив би з тобою на дикому острові
чи в затінку кришталевої люстри
бо жити з тобою — нормально і просто
й життя не минає пусто

і ранок завжди обіцяє зустріч
а вечір завжди натякає на більше
і в мозку на смітниках і пустищах
цвітуть і буяють вірші

густішає чай і вариться кава
контрольні дві сигарети
все співпадаює цілком нелукаво —
знаки предмети прикмети

все випадає зі схем і матриць
і йде за козиром козир
ми виграємо найважчу з партій
і переходимо в прозу

і проживаєм життя словами
буквами числами фразами
нуль розділових знаків між нами —
ми завше пишемось разом

Іван Франко «І ти прощай»

І ти прощай! Твого ім’я
Не вимовлю ніколи я,
В лице твоє не гляну!
Бодай не знала ти повік,
Куди се я від тебе втік,
Чим гою серця рану.

Мене забудь швиденько ти,
Своїх діток люби, пести,
Будь вірна свому мужу!
І не читай моїх пісень,
І не воруш ні вніч, ні вдень
Сю тінь мою недужу.

А як де хтось мене згада,
Най тінь найменша не сіда
На вид твій, квітко зв’яла!
І не блідній, і не дрожи,
А спокійнісінько скажи:
«Ні, я його не знала!»

Олександр Ірванець «Прощальний романс»

А я тебе кидаю
В світі такому холодному.
Всі клятви й обіцянки
Раптом упали в ціні.
І тільки два слова,
Два слова сумління колотимуть:
Пробачиш мені?
Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,
Яви свою милість, пробач мені.
Звільни мою душу
Від того, що так їй пече.
Тому ми й прощання
Назвали останнім побаченням,
Щоб мати надію —
А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.
Головою печально похитуєш
І стук твоїх кроків
Відлунює в скроні мої:
«Навіщо ти кидаєш милу,
На-ві-що ти ки-да-єш?
Це ж, може, остання любов,
Тож не кидай її!…»

Останні вагання
Змиває і злизує злива.
Останніх благань
Благенькі блакитні вогні.
А я тебе кидаю,
Я тебе кидаю, мила,
Мов круг рятувальний,
Якого хтось кинув мені.

Володимир Сосюра «Мені ти приснилась давно…»

Мені ти приснилась давно,
ввійшла ти у думи мої.
Я море люблю, бо воно
нагадує очі твої.

Розкрив я до сонця вікно
й дивлюсь крізь проміння рої…
Я небо люблю, бо воно
нагадує очі твої.

І радісні квіти весни,
коли у садах солов’ї,
люблю я фіалки — вони
нагадують очі твої.

Вірші про кохання: інтимна лірика Ліни Костенко, яка зачаровує

Здавалося б, про любов сказано так багато, що всі слова уже були чиїмись. Але відомій українській поетесі Ліні Костенко вдалося розповісти про кохання оригінально та проникливо. Інтимна лірика українки вражає, тож читайте її найкращі вірші!

Ліна Костенко – це відома українська письменниця-шістдесятниця. У свої 90 років вона рідко з’являється на людях та всяко уникає публічності. Зате – поетеса продовжує говорити до нас віршами. Особливої уваги заслуговує інтимна лірика Ліни Костенко, яка влучає в саме серце.

Читайте також: 10 наших улюблених віршів геніальної Ліни Костенко

До вашої уваги найкращі вірші Ліни Костенко про кохання, які треба прочитати всім – як закоханим, так і розчарованим у любові. Насолоджуйтеся справжньою поезією та залишайте свої відгуки!

***

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

***

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

***

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.

***

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

***

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

***

Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу – вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

***

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

***

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, – тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

***

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: – Люблю.
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

***

І не минає, не минає!
І вже, напевно, не мине.
Тривога душу розпинає:
а що, як любиш не мене?

Я по-латині: аморе, амо!
Невже від цього рятунку немає?
А море, мамо,
а море, мамо, теж не минає.

А море, амо, аморе, амо,
Аморе, амо! А ти єдин.
Я обламаю хвилинам пальці,
Щоб не сплітались в печаль годин.

Розпались хмари на міліграми,
і всох колодязь каламаря.
Куди забігти? Аморе, амо…
На карті місяця теж моря.

Чманіє сад од квітучої рясності.
Іду, збиваю росу хвощів…
Море Кризисів.
Море Ясності.
Море Дощів.

***

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
– Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! –
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, –
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.

***

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола…
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті — коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

***

Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вишенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

***

Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.

Де вечір пахне м’ятою,
аж холодно джмелю.

А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!

Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже без вороття,—
я п’яна, п’яна, п’яна
на все своє життя!

Це цікаво: Цитати про кохання, які зворушать вас до глибини душі

Читай максимум цікавих новин у Viber

Вірші про любов від наших читачів

Як і обіцяв, публікую найкращі вірші до Дня Святого Валентина від учасників конкурсу «Віршування про кохання». Впізнавайте свої шедеври і талановиті поезії друзів та поздоровляйте одне одного з величним святом бешкетника Амура. Ану ж, одна з його чарівних стріл поцілить саме у ваше серце.

Любов твоя

Любов твоя — це ніжний шепіт,
це вітру подих, сонця жар!
Коли я бачу твої очі,
я мов літаю серед хмар.
Любов твоя — це ніжні руки,
це серця стукіт,блискіт зір.
І я благаю вищі сили,
щоб врятували від зневір.

(Світлана Мельничук)

С Днем Святого Валентина!

Есть зимою день чудесный, и для женщин и мужчин!
Праздник этот интересный отмечать есть 100 причин.
Ну подумайте вы сами, где ещё, когда и с кем,
Обменяетесь местами валентинкой без проблем!
С Днём Святого Валентина я хочу поздравить вас!
Пусть любовь не умираети в мороз согреет вас!

(Надія Жуковська)

Ти і я

Я люблю траву холодну
З ранньою росою,
Бо вона завжди лоскоче
ноги нам з тобою.
Біжимо ми рано-вранці,
посмішка широка,
А навколо нас природа –
не сягнути оком…
Ти говориш про озера,
про турботу неньки.
Я тобі дивлюся в очі,
стукотить серденько.
В тих очах любов до світу,
до трави з росою,
Я люблю тебе безмежно,
добре нам з тобою!

(Оксана Обозовська)

Чувство без границ

Ведь это чувство — без границ,
Что называется любовь,
Соединяет даже птиц,
Мрачнейшей, грустною порой.
И можно глазом не моргнуть,
Как вдруг уже и ты влюбился,
Не зная свой дальнейший путь,
Ты чувству счастья покорился.
И жизнь стает совсем как сон,
Ты думаешь теперь о ней,
А уходя ты огорчен,
И новой встречи ждешь скорей.
Но это чувство береги!
И ничему не поддавайся,
Хоть будут страшные враги,
Терпи, крепись и не сдавайся!

(Влада Тихомир)

Кохай

Кохай мене, кохай!
Як перший раз, завжди!
Ніколи не пускай,
не додавай води!
Цілуй мої долоні,
руку в руці тримай!
Цілуй мене у скроні,
в очах шукай свій рай!
Мій погляд на собі,
гарячий памятай!
Дарую я тобі,
усю себе, кохай!

Твоя і назавжди,
кохання ти тримай!
Й співсолоду сліди
з думок не випускай!
Кохай мене, кохай!
І дихай так, як я!
Коханий, памятай,
що я лише твоя!

(Аліна Кардаш)

Не ищите любовь

Не ищите Любовь, если сердце неровно забилось,
Может врач-кардиолог диагноз поставит другой,
Не зовите Любовь, если что-то вам просто приснилось:
У Любви гороскоп появленья совсем не такой…

Не читайте Любовь, как читают газету от скуки,
Не листайте страницы Любви то назад, то вперед…
Если хочешь Любви— то скорее возьми себя в руки.
Она чаще приходит к тому, кто уже и не ждет.

Не любите Любовь, она этого страшно не любит!
Не дышите Любовью — для этого есть кислород…
Просто верьте в нее постоянно! Любовь еще будет!
И поверьте, тогда в вашем сердце Любовь зацветет!

(Олена Білоус)

Что такое любовь?

Любовь… Любовь… Так что же это?
Никак я не найду ответа: красивые глаза брюнета
или разменная монета, что манит золотом,
блестит, и нам с тобою это льстит.
Нет! Не ведитесь на монету!
В ней чувства нет, нет добра,
тепла, улыбок, нету света,
и для нее важна игра!
Поверьте в чувства вы партнера,
поверьте в нежность и любовь.
Тогда,поверьте, не придётся
вам плакать горько вновь и вновь.

(Валентина Карасий)

День Валентина

Хочу всю країну з Днем Валентина привітати,
Слів декілька теплих і добрих сказати:
Живіть у любові, у мирі й достатку,
Щоб Ваше кохання берегли янголятка!
Цінуйте, що маєте поруч з собою,
Того, за ким Ви, як за горою!
Любіть на повні груди, цілісіньким серцем,
Тоді любов і Вам любов’ю солодко озветься!

(Марина Г.)

Хорошему другу в День Валентина

Мой милый друг,
Хочу тебя поздравить
С днем Валентина,
праздником любви,
и мой привет тебе отправить,
который согреет в холодные дни,
подарит улыбку, тепло и надежду,
а также удачу, любовь и мечту.
Всегда улыбайся,
никогда не сдавайся —
И все невзгоды тебе по плечу!

(София Онашко)

Я вся для Тебя

Хочу быть лучиком солнца,
Чтобы тебя согревать!
Хочу быть тёплым ветром,
Чтобы тебя обнимать!
Хочу я быть воздухом,
Чтоб ты без меня не прожил!
Хочу быть девчонкой твоею,
Чтоб ты меня просто любил!

(Юлия Приходько)

Танок ніжності

Ми танцюємо під миготіння світлячків,
лунає музика знаменитої тиші.
Я позбулась важких башмачків,
щоб танцювати тихіше від миші.

Ти одягнув свій вишуканий смокінг
і милу усмішку вдягнути не забув,
вона для мене як потужний допінг,
хочу до ранку ти зі мною ще побув.

Я заряджаюсь лиш від твого тепла,
без тебе важко світ мій уявити.
Я завжди буду лиш твоя мала
боюсь тебе у натовпі згубити.

(Оксана Хоменко)

Клятва будущей жены

Я хочу просыпаться с утра и твою ощущать нежность,
«С добрым утром!» слышать слова…
Миг в разлуке, мне кажется — вечность.
Я готова варить тебе борщ,
в огороде возиться с рассветом.
Для тебя разгоню хмурый дождь,
тёплым солнышком стану и светом.
Стану лучшей на свете женой,
обещаю, я буду стараться!
Чтобы счастлив Ты был лишь со мной,
чтоб на миг не хотел расставаться.
Я хочу, чтоб ты рядышком был,
вечно рядышком был ты со мною.
И такую, как есть, ты любил,
восхищался, любимый мой, мною.

(Юлия Косач)

Формула любви

Одной весной растаял снег,
Ко мне пришла любовь…
А в жизни появился любимый человек
И я ожила вновь.
Как будто после сна проснулась —
И расцвели сады.
Я нежно солнцу улыбнулась,
Ведь появился ты!
Тебя я ждала много лет,
Искала сквозь года.
«Спасибо» говорю за сына —
У меня семья!
Я не одна в огромном мире,
И мне не страшно жить…
Теперь я знаю — я счастлива.
Вот формула любви!

(Марія Василівна)

Пісня коханому

Ти — моє серденько , ти — моє життя,
Ти — моя пристрасть, тебе цілую я!
І кожен у світі про це має знати,
Тебе все життя буду я обіймати.
Кожен твій погляд я досі ловлю
І щодня повторюю, як сильно люблю.
Вірю, ти також мене палко кохаєш,
Адже ти мій єдиний, і ти це знаєш.
У нас з тобою попереду ще ціла вічність,
Сподіваюсь, зрозумієш ти мою ліричність.
Знай, що ніколи я тебе не покину.
Усією душею до тебе я лину.
Повторю мільйон разів, як тебе я кохаю,
Та із Днем Святого Валентина привітаю!
Ти — моє серденько , ти — моє життя,
Ти — моя пристрасть, тебе цілую я!

(Ельвіра Лаврущенко)

Словно колеса в наших часиках

Словно колеса в наших часиках,
Словно море и берега,
Словно двое в весенних капельках,
Так душа твоя и моя…
Полетала бы, посмотрела бы,
Да и счастье нашла бы другое себе!
Пререкались все, и советами
Помогали в нелегкой борьбе…
Полетала бы, посмотрела бы,
Только счастье свое я нашла!
Не упреками, не секретами
Отвечала, и вверх дальше шла…
Нет уже родней в мире лучика,
Нет уже той радости более,
Нет другого от сердца ключика,
Не сыскать вам двух душ поспокойнее!

(Олена Плаксина)

Закоханий

Закоханий. І це вже назавжди.
І ці слова ніколи не забуду.
Закоханий. І це кохання – ти.
Нехай мене не судять люди.

Закоханий. І серцю не накажеш –
Воно горить для тебе і кипить.
Закоханий я в тебе, ти це знаєш.
На все життя одна, а не на мить.

Закоханий. І мрію про майбутнє.
Чекати буду стільки, скільки треба.
І дочекаюсь мрію незабутню.
Ти моя доля, є в тобі потреба.

Закоханий. І це не флірт, не жарт.
З тобою я щасливий, я в раю.
У серці музика, у серці звук фанфар.
Щасливий. Я кохаю, я люблю.

Закоханий. І більше я не хочу.
З тобою рай, з тобою – сенс життя.
Я милості у Господа попрошу,
Щоб ти була зі мною,
Щоб ти була моя.

(Юліан Сліпецький)

Читай також:

Помітили орфографічну помилку? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

12 поезій про кохання, які вражають

До дня Святого Валентина пропонуємо послухати вірші про кохання визначних українських поетів.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Володимир Сосюра

Якби помножити любов усіх людей,

ту, що була, що є й що потім буде,

то буде ніч. Моя ж любов — як день,

не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки

і всі сонця з усіх небес на світі, —

моя любов горітиме яркіш

за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,

що вітер їх під зорями колише, —

моя любов пахтітиме міцніше

над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,

повз мене хай ідуть вони без краю, —

Марії я на них не проміняю,

ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,

і в серце зір цей буде хай світити, —

зачарувать мене не зможе він —

твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,

така ясна, що спів про тебе лине?

Світи ж мені, світи мені завжди,

над зорі всі, зоря моя єдина!

Максим Рильский

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду,

Ти мене, кохана, приведеш до поля,

Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста, —

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить…

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Ліна Костенко

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

***

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю.

***

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

Юрій Андрухович

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.

Між землею і небом – висячі плантації квітів…

У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць

дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.

Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.

І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,

і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –

у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.

Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні

заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,

і довіку ходити удвох по висячій плантації,

де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

Василь Стус

Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом… в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку…

Плачуть вночі лишень солов’ї…

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

Микола Вороний

Любов – це талісман,

Урочий подарунок.

Любов – кип’ячий трунок

З ілюзій та оман.

Хай трапиться титан –

Сп’янить його цілунок!

Любов – це талісман,

Що кидає в туман

Замріяних пестунок,

Чіпнувши серця струнок,

Веде в шалений тан!

Любов – це талісман,

Що нищить обрахунок,

Псує ввесь план, керунок

І завдає нам ран…

Чи ж є на цей дурман

Сякий-такий рятунок?!.

Любов – це талісман, –

Це той заклятий стан,

Коли снує малюнок,

Химерний візерунок

В душі у нас… шайтан!

Любов – це талісман.

Сергій Жадан

Вночі я не встиг про це сказати.

Ніч — це серця з золотими нервами.

А на ранок виходиш зі своєї казарми —

сонце вгорі і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,

основи його — вологі, останні.

Якщо не хочеш про мене думати —

думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,

думай, коли тобі хочеться плакати.

Дерева в тумані схожі на радіо —

діляться бідами, діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,

якщо не маєш сили та спокою,

думай про ліс, що стоїть загатою —

міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,

думай про надрізи й крону.

Нехай ця земля, смоляна і осіння,

наповнить теплом ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,

думай собі, ніби так і треба.

Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,

коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую

серед туману й огрому нічного.

Немає нічого випадкового.

Немає нічого. Зовсім нічого.

Олександр Ірванець

А я тебе кидаю

В світі такому холодному.

Всі клятви й обіцянки

Раптом упали в ціні.

І тільки два слова,

Два слова сумління колотимуть:

Пробачиш мені?

Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,

Яви свою милість, пробач мені.

Звільни мою душу

Від того, що так їй пече.

Тому ми й прощання

Назвали останнім побаченням,

Щоб мати надію —

А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.

Головою печально похитуєш

І стук твоїх кроків

Відлунює в скроні мої:

«Навіщо ти кидаєш милу,

На-ві-що ти ки-да-єш?

Це ж, може, остання любов,

Тож не кидай її!…»

Останні вагання

Змиває і злизує злива.

Останніх благань

Благенькі блакитні вогні.

А я тебе кидаю,

Я тебе кидаю, мила,

Мов круг рятувальний,

Якого хтось кинув мені.

Маріанна Кіяновська

Йду, і не маю сліз, минаючи квартали,

Немов недобрі сни, позбавлені небес,

І все в мені бринить – і стале, і нестале,

І весь великий борг, і страх великий весь.

Хай яблука впадуть – і навіть ті останні,

Що важчі, ніж слова, та легші молитов.

…Є особливий час – час постаті в тумані,

Якій усе одно. Якій усе – любов.

Юрій Іздрик

людина сама нічого не може

людині завжди потрібен інший

на кого можна себе помножити

для кого варто писати вірші

з ким можна разом долати відчай

чи радість ділити не ризикуючи

хто може в будь-яку мить засвідчити

що ти – реальний що ти – існуєш

людина ж бо в себе не надто вірить

все свідка для себе шукає якогось

нема людини – спіймає звіра

не зловить звіра – віднайде бога

не знайде бога – візьме люстерко

та навіть там себе не впізнає

бо в сóбі бачить обличчя смерті

й не розуміє що смерті немає..

людина сама нічого не може –

ні народитись ні вмерти тихо

побудь же іншим мені мій боже

постій поблизу…

помовч…

подихай…

Вірші про кохання та про любов

«Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрібна для життя!
Бо краса – це сон зрадливий,
раз присниться та й нема.
А душа – це все на світі,
що потрібно для життя.»
(Богдан Ступка)

Олександр Олесь

Я ЗАКОХАНИЙ… ЛЮБЛЮ!

Я закоханий… Люблю!
Не признаюся нікому…
Навіть місяцю ясному,
Тільки, може… солов’ю.

І сказав… А солов’ї
Вітру, хмарам розказали.
І тепер думки мої
Вся земля і небо взнали.
(1918)

* * *

Олександр Олесь

ОДНУ Я ЛЮБИВ ЗА ВЕСЕЛІСТЬ

Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за сонячний усміх
Квітками дорогу встилав.

Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна…
Чого ж ти з усіх моїх милих
У серці осталась одна?!
(1906)

За матеріалами: «Чари ночі». Українська любовна лірика, Харків, «Фоліо», 2008, стор. 158, 172.

Леся Українка

НА МОТИВ З МІЦКЕВИЧА

…I znowu sobie zadaję pytanie:
Czy to jest przyjaźń, czy to jest kochanie?
Mickiewicz

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні?..

За матеріалами: Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Київ. Видавництво «Наукова думка», 1975 р., том 1, стор. 230.

Павло Тичина

З КОХАННЯ ПЛАКАВ Я…

З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мармуровим муром…)

Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом — дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі —
(Кучерявим дзвоном…)

Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром…)

Самотна ти, самотний я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя —
(Вранішняя вишня…)

За матеріалами: Павло Тичина. «Цвіт в моєму серці». вірші та поеми. Київ, «Веселка», 1986. с. 33. Художник — Юрій Чеканюк.

Ігор Калинець

Я радо йду у твій полон…

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.

І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…

А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.
(1966 р.)

* * *

Ігор Калинець

Три казки

Дві казки про тебе недавно я вигадав:
казку про ніч і казку про перстень.
Купальської ночі за жеврієм вигону
спорснули з рук мені непещені перса.

А друга казка хіба найсумніша,
голосить в мені як перезва осені:
ти стала до шлюбу негадано з іншим,
а перстень мій кинула в море із поспіху.

А третю казку для тебе зоставлю,
одвічну казку про поетову пісню:
як сонце, засліпило мене до нестями
лляного волосся духмяне повісмо.

Борис Пастернак

Зимова ніч

(Переклад Леоніда Талалая)

Мело, мело по всій землі,
Мело, сніжило.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
Злітався сніг і вирував
Перед шибками,
Так влітку на вогонь мошва
Летить роями.
Ліпила віхола на склі
Кружки і стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
І протяг тіні хилитав,
І мимоволі
Схрестились руки і уста,
Схрестились долі.
І черевички з ніг самі
Упали м’яко.
І віск із нічника слізьми
На плаття капав.
Все поглинала на землі
Хуртеча біла.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
На свічку дихала імла,
Й спокуси сила
Хрестоподібно підняла,
Як ангел, крила.
І доки хуга по землі
Мела, сніжила,
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

За матеріалами: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіччя. Укладач Д. С. Наливайко. Київ, видавництво «Навчальна книга», 2002 р. Джерело: https://www.ukrlib.com.ua/

Тетяна Строкач

Спогади…

Згадай, яка була зима…
З-за кучугур не видно дому,
А ми не знали смутку й втоми…
Згадай, яка була зима…
Згадай, які були сніги!
Пухкі, іскристі та холодні…
Ішли крізь них, мов крізь безодню…
Згадай, які були сніги…
Згадай, мороз як скаженів!
І крижані ставали душі,
До почуттів уже байдужі…
Згадай, мороз як скаженів…
Згадай, розтанули сніги,
Й розквітло неземне кохання,
Знов милування до світання…
Згадай, розтанули сніги!
Згадаю… А тебе нема…
Пішов у зиму зі снігами…
Лиш в спогадах, що було з нами…
Згадаю… А тебе нема…
Лише зима в душі…
Сама…

Вірш взято з ФБ-сторінки автора

Сергій Губерначук. Роздуми про любов і кохання (зі збірки «Дай, я буду таким, як хочу…»)

«На кінчиках пальців твоїх
миттєвості, стиснені в вічність.
Лише доторкнися смичком –
і ти їм даси свободу…
Вони утічуть аритмічно
повз нерви натягнених струн.
Це буде твій власний струм
із звуків чужого століття…
Це сльози моєї скрипки
на кінчиках пальців твоїх…»

(Сергій Губерначук)

Надія Кир’ян. Цикл поезій «Іду навшпиньки до любові…»

«Іду навшпиньки до любові
В таємній тиші вечоровій.
Все буде приязно і гречно.
На відстані душі — безпечно.
Цілунків не боюсь гарячих
Очима. Їх ніхто не бачить,
Не чує і не розуміє,
Але душа моя німіє.
Шугає притьмом у провалля,
В морську глибінь, а може, й дал…»

(Надія Кир’ян)

Марина Брацило. Добірка поезій «Воно таке мінливе — кохання…»

«Я люблю його, мамо —
як люблять дітей і квіти,
Навіть більше — як люблять
свою найдзвінкішу пісню.
Я впустила Любов — як у вікна
впускають вітер,
Та вона не лишилась,
бо їй було надто тісно.»

(Марина Брацило)

Інтимна лірика Олександра Олеся

«З журбою радість обнялась», «Чари ночі», «Ах, скільки струн в душі дзвенить!», «Хтось ударив без жалю по серцю моїм», «Пташко! Будь рада теплу і весні», «Слова утіхи», «Її душа — як чайка над водою», «Коли весна рожева прилетить», «Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні», «Втіха», «Затремтіли струни у душі моїй», «Я закоханий… Люблю!», «Квітки любові розцвітають», «Одну я любив за веселість», «Не жди пісень і слів признання», «Люблю», «Затремтіли струни у душі моїй», «Любов», «Затремтіли струни у душі моїй», «З журбою радість обнялась» — такі вірші увійшли до цієї добірки інтимної лірики славетного українського поета Олександра Олеся.

Вірші про кохання: інтимна лірика Володимира Сосюри

Читайте вірші Володимира Сосюри: «Так ніхто не кохав», «Васильки», «Марії», «Марія» («Задуманий вітер над городом віє»), «Марія» («Зеленіють жита, і любов одцвіта»), «Коли потяг у даль загуркоче», «Бiлi акацiï будуть цвiсти», «Ну чому ті хвилини кохання», «Зима», «Сині квіти, ясні очі» (На спомин — Катрусі), «Неначе це було учора», «Пам’ятаєш, як літом», «Моя душа — як арфа золота».

Інтимна лірика Володимира Підпалого «Ти пишну косу розплела свою», «Коли ми буваємо вдвох», «Ти не прийшла, тебе не бачу поруч», «Та, котру знав я..» — вірші про кохання від Володимира Підпалого.